Передумови виникнення та філософське підґрунтя бойового хортингу | Національна Федерація Бойового Хортингу України

Фізичне виховання людини існувало вже в первинному суспільстві у формі організованих ігор та розваг, в основі яких лежала трудова діяльність. Ще в епоху Київської Русі дітей із семи років навчали стрільбі з лука, володінню списом і арканом, їзді верхи, а з 12 років – справжнім військовим хитрощам, тобто мистецтву бою. Традиції фізичної культури та психофізичного загартовування передавалися від покоління до покоління.

Від предків (антів, скіфів, русів), які були високі на зріст і надзвичайно сильні, свій ентогенез вели козаки. Запорозькі козаки продовжували традиції своїх пращурів-богатирів і розвивали в собі богатирську силу і дух. У січових і козацьких школах на одному рівні з освітніми дисциплінами вивчалися різноманітні фізичні вправи, формувалися вміння володіти шаблею, списом, стріляти з рушниці, плавати, керувати човном, переховуватися від ворога під водою.

Минали часи, відбувалися події та уходили в історію кращі приклади людського буття. Але залишалися традиції, які від попередніх поколінь дійшли до нас. Сьогодні у нашій країні на основі величезних економічних, соціальних і культурних перетворень фізична культура, спорт, виховання стали важливим фактором всебічного розвитку особистості. Право української молоді, всіх громадян на систематичні заняття фізичною культурою і спортом законодавчо закріплено Конституцією України та іншими державними законодавчими актами.

Бойовий хортинг як продукт певних історичних умов розвитку суспільства становить сукупність історично виниклих результатів духовної діяльності людей. Величезний шлях пройшло бойове мистецтво українців від найпростіших фізичних вправ, сутичок та ігор до сучасного національного професійно-прикладного виду спорту України бойового хортингу, який розвивається в усіх областях України. Але для сталого розвитку бойового хортингу безсумнівно були як історичні, так і ментальні духовні передумови, філософські шляхи розуміння бойової культури нації.

Бойові мистецтва в українського народу були раніше, існують понині і, безсумнівно, будуть з успіхом розвиватися у майбутньому. Це мистецтво ведення сутички, уміння захищатися від нападників є генетично закладеним у нашій крові як частина національної культури, що органічно переплітається з іншими її елементами: музикою, піснями, танцями, іграми, працею, обрядами, традиціями, звичаями, легендами і переказами.

На прикладах наукових досліджень щодо феномену войовничих угруповань наші сучасники довели, що змагальна традиція на протязі багатьох століть була невід'ємною частиною української чоловічої культури і включала в себе як кулачну сутичку без зброї, так і паличний та ножовий бій. Культура бійцівських протистоянь дожила до кінця другого тисячоліття і стала згасати лише в 50-і роки.

Кожна культура містить в собі знання і традиції попередніх поколінь. Ми не проти того, щоб людина вивчала і розвивала культуру інших народів, але перш ніж вивчити іноземну мову, слід навчитися говорити і писати на своїй рідній, а це означає, що необхідно знати бойові звичаї і традиції українців. Українська бойова культура, перевірена у реальних боях з ворогом, в області взаємодії з далекосхідної традицією бойових мистецтв демонструє ті ж тенденції, що і культура Заходу в цілому, з поправкою на деякі особливості соціально-політичної історії України.

Прадавні бойові мистецтва українців. Система фізичного і духовного виховання, бойове мистецтво українського народу формувалося під впливом його кліматичних, економічних та геополітичних умов. Визначальним є генотип нації. Генетична схильність народу визначає його місце в історії, його внесок у розвиток людства. Той народ, який забуває про це, швидко сходить з історичної арени.

Високий рівень підготовки українських воїнів забезпечувався тим, що ще з дитячих років молодь отримувала необхідну підготовку в єдиноборствах під час бойових ігор та ігрищ. Кулачні рукопашні сутички і кийові збройні бої становили для української молоді потіху, розвагу та засіб підготовки.

При згадці про особливості чоловічої бойової культури прадавньої України перше, що привертає увагу, це, звичайно ж, витоки бойового хортингу як виду єдиноборства. Проведення рукопашної сутички за професійно-прикладними методиками бойового хортингу – це бій, який ведеться на максимально коротких дистанціях, в поодинці або колективно, зі зброєю або частіше без неї, з максимальним прикладанням усіх сил для нейтралізації або знищення противника.

Тут важливо зазначити, що ратна майстерність є тільки невеликою частиною навичок і умінь, якими повинен був володіти чоловік. У період розквіту рабовласницького суспільства (близько IV ст. до н. е.) воїни, як правило, відрізнялися всебічним розвитком, як фізичним, так і духовним.

У пошуках витоків українського національного професійно-прикладного виду спорту України бойового хортинг загляньмо у глибину століть. Наскільки глибокі наші традиції? Ким були наші пращури? Відомо, що в дохристиянські часи нашу землю населяли войовничі сармати і скіфи. Такими їх описували античні історики. Сарматів і нині вважають одними з найвправніших воїнів в історії людства, які існували на планеті. Можна сміливо припустити, що традиції бойового виховання нашого народу тягнуться ще від сарматів і скіфів. Цікавим є той факт, що навіть на багатьох географічних картах вже ХVІ–ХVІІ століть територію України позначали назвою «SARMATIA».

Невід'ємною складовою бойових мистецтв у ті часи були різноманітні ігри та змагання. Вони виникли і довели своє практичне значення ще в той період, коли вся діяльність людини визначалася забезпеченням безпосередніх умов існування. Вже відтоді ігри були первісними і головними складовими військово-фізичного виховання. До їх складу входили ігри з метанням, бігом, ігри на рівновагу, перетягування, традиційні єдиноборства, а також вправи, змагання, випробування з різною холодною зброєю.

Причому це не був якийсь набір спонтанних рухів, присмачений місцевими традиціями, а чітко розроблена і відшліфована часом та досвідом видатних ватажків система військово-фізичної підготовки. А праукраїнська змагально-ігрова традиція постійно її підтримувала і вдосконалювала.

Лицарська доба періоду Київської Русі. У Київській Русі фізичне виховання розвивалося й ґрунтувалося на основі багатовікових народних традицій. Найбільшого поширення набули народні ігри, кулачні сутички та боротьба. Оскільки нашим пращурам доводилося багато воювати, то й ігри мали відповідне забарвлення. Вони забезпечували давньоруському населенню відновлення фізичних і моральних сил, активний відпочинок, належний стан здоров’я та фізичної підготовки.

Бойовий та розважальний традиційний звичай проведення кулачних рукопашних сутичок в Київській Русі з'явився імовірно в IX столітті і розвивався у формі групових сутичок – «стіночних» боїв «лава на лаву» і «зачіплянок–звалищ», які, як правило, могли завершуватися травмами різного ступеня тяжкості. По суті, це були масові побоїща з використанням палиць, кийків, кистеней, свинцевих заначок і ножів. Тільки у 1726 році Катерина I в своєму Указі спробувала пом'якшити українські войовничі звичаї проведення рукопашних сутичок, кулачних боїв, зажадавши припинити каліцтва і не бити лежачих.

Двоборчі рукопашні сутички, парні протиборства між чоловіками, що проводилися в Київській Русі, отримували різні назви: «лицарські бої», «охотницькі бої», «рукопашні сутички» «боротьба навхрест» тощо. Для них були характерні певні ознаки ведення сутичок, високі відкриті стійки, відсутність ухилів, уходів і піднурень; удари ногами за домовленістю або проводились, або не проводились, натомість використовувалися підсічки та звалювання опонента на землю. Одним з головних достоїнств бійця вважалося вміння тримати удари і терпіти біль.

У «лицарських і охотницьких боях» переважно використовувалися удари кулаками, на які одягали рукавиці, обшиті металевими бляхами, а у «рукопашних сутичках» були дозволені прийоми боротьби, що ставило участь у рукопашній сутичці вищим рівнем виявлення лицарської відваги. Переможці у рукопашних сутичках становилися лідерами чоловічих воєнізованих громад.

Вирішальним фактором у рукопашній сутичці була фізична сила і природна «бойова злість», бо якщо учасник сутички був слабшим за суперника, то його все-рівно і неодмінно жорстоко били до повного визнання його поразки усіма присутніми воїнами.

У давнину широко проводилися рукопашні сутички, кулачний бій – потіха, яка представляє собою відверту рукопашну бійку на кулаках, існувала в України починаючи з глибокої давнини до початку XX століття. Крім розваги, кулачний бій був своєрідною школою війни, що розвиває у вільнолюбного народу бойові навички, необхідні для захисту Батьківщини, своєї території. Для позначення змагань крім поширених назв «рукопашна сутичка», «кулачний бій» використовувалися такі як: «кулачки», «бойовище», «навкулачки», «кулачна бійка», пізніше були визнані назви «рукопашний бій» та «боротьба».

Рукопашні сутички, кулачні бої відомі в Київській Русі з давніх-давен. Можливо, що спочатку вони проводилися як частина особливих ритуалів на честь бога Перуна, Архангела Михаїла, якого вважали покровителем воїнів. Після хрещення Русі рукопашні сутички, в яких церква бачила відгомони язичницьких обрядів, виявилися «поза законом», але серед войовничого народу менш популярними вони від цього не стали.

Чудовою школою бойової підготовки було змагальне проведення в колі людей українських рукопашних сутичок. Рукопашні сутички були настільки популярними, що донині в Україні існує ця власна військова змагально-ігрова традиція. Слов'яни, козаки були відомі всій Європі як доблесні воїни. Так, як війни в Київській Русі були частим явищем, кожному чоловікові слід було володіти ратними навичками.

Починаючи з самого раннього віку діти за допомогою різноманітних ігор, таких як «володар гори», «на крижаній гірці» і «купа мала», боротьби і метання поступово привчалися до того, що потрібно вміти постояти за свою землю, сім'ю і самих себе. Коли діти ставали дорослими, ігри переростали в справжні змагально-підготовчі двобої, саме й відомі нам як чоловічі «рукопашні сутички».

Перші згадки про такі рукопашні сутички були зроблені Літописцем Нестором в 1048 році:

«Себо не погански ли живемъ… нравы всяческими льстими, превабляеми отъ Бога, трубами и скоморохи, и гусльми, и русальи; видимъ бо игрища уточена, и людей много множество, яко упихати другъ друга позоры деюще отбеса замышленаго дела.».

Кулачні рукопашні сутички часто проходили в Києві на Батиєвій Горі, з якої видніється Києво-Печерська Лавра. Важко стверджувати, ніби українська рукопашна сутичка могла мати глибоку філософську розробку. Здається, що спроба шукати в ній ознаки концептуального розуму є не що інше, як тиск стереотипу якоїсь іншої змагальної культури. Українська рукопашна сутичка хороша по-своєму.

Бажання ж розкривати її за допомогою чужорідної схеми не принесе нічого, крім розчарування. Однак це не означає, що бойова кулачна справа, що існувала в прадавній Київській Русі «не дотягує» до серйозної соціальної програми, здатної, наприклад, бути предметом української національної бойової культури. І, хоча боротьбі в цьому відношенні пощастило більше, у нас є незаперечні докази того, що використання рукопашних сутичок могло бути стратегічним прийомом вирішення початку назрілого збройного конфлікту з потенційним ворогом.

«Сседоша с коней новгородци, и ступишася на кулачьци, и бысть брань крепка, и нача одоляти Мстиславъ» (Радзивиловская летопись за 1096 годом).

Наприкінці ХI століття чернігівські та новгородські дружинники були відмінними кулачними бійцями, усі досконало володіли прийомами рукопашної сутички. Ця цитата з літопису оповідає про битву князів Олега і Мстислава, що відбулася «в Заранку, в пят посля четверга Федоровой недели», новгородці, спішившись і перейшовши в рукопаш «на кулачки», розігнали дружину князя Олега Святославовича.

Як і два століття тому, побиття без застосування зброї дозволяло уникнути кровопролиття, але разом з тим і змушувало противника відмовитися від подальшого опору.

У результаті історичних досліджень з'ясувалося, що існували керівники та вчителі бойових мистецтв – справжні історичні обличчя, а їхні школи рукопашної сутички сходять до епохи Ярослава Мудрого в Київській Русі. Сьогодні вже складно сказати, що це були за школи. Достовірно відомо лише те, що чернігівці та новгородці майстерно били ногами («А інший дурень зайшов з носка, його по вуху обплів»), билися на мостах і галявинах, а, завдаючи ударів руками, активно використовували передпліччя – «удар в півруки».

Достовірно відомо, що рукопашна сутичка в Київській Русі практикувалася в трьох формах. Це були бої «сам на сам» (один на один), бої «стінка на стінку» – «лава на лаву» і бої зчіпні – «зцеплялка-звалище». Ймовірно, найдавнішим видом масових рукопашних сутичок слід вважати «бійки на свято». Існує багато назв цієї забави, в основному локального характеру: зчіпний бій, звалище врозтіч, звалища бій, голіручна (рукопашна) сутичка. Ще одна назва, яка дожила до кінця ХХ століття в дитячій грі, – «купа мала».

Порівняльний аналіз цього виду кулачної рукопашної сутички дозволяє виділити ще один популярний його різновид, а саме сутичка «лава на лаву» через те, що вона представляла собою протидію двох угруповань бійців, які билися без дотримання ладу, врозтіч. Завданням цього виду сутички було спонукати до втечі всю лаву противника.

Диким здається прадавня українська рукопашна сутичка, але не менш дикі, як би їх не золотила сучасна культура і цивілізація, і англійський та американський бокс, французька боротьба, іспанські бої людей з биками тощо. Якщо сучасна культура і цивілізація з усім цим уживається, якщо вони з крові, страждань і смертей людей можуть влаштовувати для себе розвагу, видовище – це не культура, і це не цивілізація.

Рукопашна сутичка є самостійним культурним явищем прадавньої України, яке існувало в Київській Русі. Вона користується календарною обрядовістю, як звичай священної дії, але поза цією обрядовістю рукопашні сутички приймають прикладне, і незалежне від календаря, значення. Відомо, що козаки, ще до повноцінного формування державності, в якості гаяння вільного часу билися на кулаках, перебуваючи за особистим бажанням на службі в армії.

Рукопашна сутичка – невід'ємна частина народної бойової культури України, як і будь-яка інша. Українська рукопашна сутичка (рукопаш) є відображенням української традиційної культури і умов побуту українського народу, бойового звичаю чоловіків. «Повість временних літ» розповідає історію Яна Усмошвец (Кожум'яки), який убив перед сутичкою з печенігами голими руками бика, а після цього переміг і печеніга.

Таким чином, раніше, завдяки відсутності більш-менш докладних наукових дослідницьких робіт про українські рукопашні сутички та кулачні бої, до них несправедливо встановилося неправильне ставлення як до явища, нібито створеного винятковою некультурністю і невіглаством українського села. Рукопашні сутички, кулачні бої в Київській Русі не були безглуздою жорстокістю або варварським обрядом, як їх нерідко представляють непрофесійні «знавці» українських традицій.

Рукопашні сутички влаштовувалися не лише в селі. Хоча і рідше, до сих пір ще зустрічаються і в містах, і тут в цих сутичках бере участь вже зовсім інше населення, міське. Рукопашна сутичка (рукопаш) – сама старовинна українська забава, популярна, наприклад, під час Масляної.

Сьогодні, вже на початку XXІ століття бойове мистецтво наших предків відродилося в нових видах єдиноборств, серед яких особливо слід відзначити «бойовий хортинг». Але зникнення історії української рукопашної сутички – це позбавлення української культури, її захисної оболонки, безпеки її кордонів. Бойовий хортинг як мистецтво ведення рукопашної і збройної сутички з противником – це оболонка, що підтримує єдине ціле бойової культури України.

З історії відомо, що саме з цієї причини розвивалися такі форми військово-прикладного мистецтва, за допомогою яких тестувався психічний стан людини. У таких ситуаціях порушувалися численні емоції, до яких необхідно було практикувати неупередженість чи використовувати для підвищення психофізіологічної активності стосовно умов ведення бою. Так, наприклад, зовні потрібно було вміти демонструвати лють, запеклість, шаленість, а внутрішньо – зберігати повний спокій.

Київська Русь провела дві третини часу свого існування у війнах, що дозволило накопичити величезний досвід бойового мистецтва. Богатирство в Київській Русі, доблесть, мужність і хоробрість воїнів, їх жертовність заради перемоги ґрунтувалася на укладі життя і у вихованні лицарів. У Київській Русі не боялися смерті і з народження готувалися до неї. До смерті готувалися, як до іншого неземного життя і загинути за Батьківщину і за «другі своя» вважалося великою честю.

Застосування бойового транспорту різко скоротило терміни між походами, змінювало терміни бойової підготовки і різко підвищило військові якості українських воїнів – вони могли кілька діб воювати, захищатися і переслідувати ворога, ніколи не втомлювалися і завжди перемагали, причому іноді у значній меншості і часто практично без втрат.

Цікаво, що в наш час деякі ентузіасти бойових мистецтв намагаються відродити і український кулачний бій, навіть проводять сутички, в тому числі і «лава на лаву». Очевидно, що століттями кулачний бій вірно допомагав загартуванню наших предків. З раннього віку хлопчики осягали мистецтво боротьби від старших, а також обмінювалися досвідом зі своїми товаришами. Хлопчики, які добре володіли мистецтвом боротьби, користувалися повагою не тільки у однолітків, а й у старших.

Чудовою школою бойової підготовки була українська рукопашна сутичка, з її ефективними прийомами самооборони. Хлопці навчалися боротьбі, брали участь у чоловічій грі будь-якого віку – кулачних боях. Рукопашні сутички дітей передували бійкам дорослих.

Для рукопашних сутичок була характерна наочна наступність поколінь: дід – батько – син. Діди своїм маленьким онукам розповідали про минулі мужні походи, передавали мистецтво виживання та ведення рукопашних сутичок своїми найефективнішими сімейними способами, які передалися у сім’ю ще від прадіда.

Через традиційні святкові рукопашні змагальні сутички (боротьба, рукопаш, кулачні бої) хлопці розвивали не тільки фізичні якості, вони привчалися до високої самодисципліни, відповідальності, що також відмічено в українських народних прислів'ях: «Взявся за гуж не кажи, що не дуж», «Боєць за бійця до переможного кінця», «Воюю за дитину, і за всю родину».

Молодь навчалася підкорятися старшому – «Отаманське слово закон», дізнавалася про значення ієрархії у команді «Отаманом правда міцна», вчилася розуміти силу колективу – «Гуртом міста беруть», «Один журиться, а селом воює», «Один в полі не воїн». Окрім цього молоді хлопці вчилися бути сміливими, брали приклад з найвправніших старших воїнів: «Сміливим Бог дає», «Батько міцніше каменю», «Справа майстра боїться», «За одного битого двох небитих дають».

Рукопашні кулачні сутички виховували і моральність, бої називали «полюбовно», «по любові», «любока», в яких брали участь за своїм бажанням, «з вільної волі». Правила і домовленість суворо регламентували відносини під час протистояння. Наприклад: правило «Не мати серця» забороняло виходити на сутичку занадто злим, із ненавистю, запеклим або через особисту помсту. «Не мати серця» означає, що серце (душевний стан учасника сутички) має знаходитися у рівновазі, щоб воно не розпалилося гнівними почуттями: злобою, жорстокістю, ненавистю.

На це були спрямовані правила: «Лежачого не бити», «Не мати закладок», «Зі спини не заходити» тощо. Заборонялися небезпечні прийоми, «каліки удари» і способи ведення сутички, які призводили до навмисного травмування суперника. Рукопашні сутички, боротьба були істотною і необхідною частиною чоловічого виховання та загартування. Це виховання відбувалося явно, відкрито, на очах у всіх, що приводило підготовку до успіху – «У бою не вб'ють, і без нареченої не залишать». На сутички приходили подивитися святково вбрані всі жителі села, а дівчата виглядали і вибирали тут собі наречених. Існувало кілька видів сутичок.

Прадавнє українське бойове мистецтво отримало широку популярність лише в порівняно недавній час, хоча витоки його губляться в історії стародавньої Київської Русі. Дещо вдалося зберегти з базової техніки цього мистецтва, але, звичайно ж, сучасна форма значно відрізняється від давньоукраїнської. З розвитком загальної культури нашої нації відбувався і розвиток мистецтва ведення бою.

Навіть якщо звернути увагу лише на деякі факти з бойового минулого України-Русі, то стає зрозуміло, наскільки було розвинене українське бойове мистецтво. Відомо, що русичі ходили брати Константинополь дружиною в 800 чоловік і розбили супротивника, перемогли ворога, який перевершував їх в декілька разів.

Таким чином, бойовий хортинг – явище загальнолюдське і належить усім епохам. Ще у стародавньому Києві, столиці Київської Русі виник звичай періодично збирати жителів різних міст-держав на свята, веселощі та ігри, що включали сутички з боротьби і кулачні сутички. Сильні чоловіки того часу таким чином демонстрували переваги чемпіонів і досконалість людського організму в усіх областях, в яких вона може бути виявлена.

Під час свят, веселощів та ігор вручали нагороди переможцям та прославляли ті міста і поселення прадавньої України, які вони представляли. Суперництво в ході змагальних протистоянь служило єднанню громади в суспільному житті.

Українська бойова культура, слов'янська культура володіла досконалою системою бойових мистецтв і військової підготовки, про які, як не дивно, ми знаємо значно менше, ніж про загальнокультурні мистецтва, літературу, художню творчість, народну архітектуру, гончарництво (виготовлення керамічних виробів з гончарної глини), пісні та музику. Тому дослідження даного пласта вітчизняної бойової культури є досить актуальним, адже в українського народу завжди існувало прагнення до фізичної сили, духовної досконалості.

Українські селяни і селянки відрізнялися великою фізичною силою. Шаною та повагою односельчан користувалися сильні, відважні люди, адже пухким і слабким селянам ніколи не доводилося розраховувати на повагу «сільського світу».

Весь уклад життя, світогляд українського народу, бойові звичаї і традиції створили систему фізичного виховання, оптимальну для нашого антропогенного типу і кліматичних умов. Всі без винятку сільські українські діти брали участь в іграх, які давали хорошу фізичну підготовку, розвивали мислення.

Характерна особливість прадавніх українських бойових стилів: швидкий темп ведення рукопашної сутички, відсутність чітких стійок, переважання ударів над захопленнями (причому удари, в тому числі і ногами, робляться з проносом, без фіксації) і висока маневрена стійка. Улюбленою молодечою забавою була боротьба, яку у методиці бойового хортингу сьогодні називають «борцівською сутичкою».

Українська народна боротьба жорстка, атлетична. Для неї характерні, в основному, коротка дистанція, жорсткі косі зривання захватів, підсічки, підніжки, захвати ніг, кидки через груди, різні утримання. Розрізнялися два види сутичок, коли протистояння починалося боротьбою за захоплення (як в сучасному бойовому хортингу) і кожен борець прагнув взяти своє захоплення, і, коли борці ще перед сутичкою брали встановлений правилами захват, найпоширеніший з яких – одночасний захват суперниками за пояс, «боротьба навхрест».

Час сутички не регламентувався – боролися до перемоги. Перемогою вважалися, як правило, кидки супротивника і проведення утримання, що позбавляє його можливості чинити опір. За домовленістю могло бути інше визначення перемоги.

Широчінь українських лісів і лугів, здоровий спосіб життя, багатогодинне щоденне перебування на свіжому повітрі, пов'язане з селянською працею, традиційне прагнення до високоморального способу життя, все це протягом століть виковувало серед українців людей особливого міцного гарту. Людина з богатирською силою здавна користувалася в Київській Русі особливою повагою. Не було, здається, такого села чи містечка, в якому з покоління в покоління не передавалися б легенди про місцевого силача, який колись творив чудеса богатирства, виділявся серед усіх надзвичайною силою.

Зважаючи на це, легко припустити, що в стародавній та середньовічній Україні-Русі серед бійців, які досконало володіли ефективними прийомами ведення рукопашної сутички, були люди виняткової сили і спритності. Залишається лише шкодувати, що з об’єктивних причин не могли дійти до нас докладні описи їх атлетичних подвигів. Та й чи були ці описи? Велика кількість сильних людей в Київській Русі не дозволяла піднятися в очах сучасних їм історіографів до розряду чуда, про яке варто було б залишати епістолярні документи.

Скільки таких усних переказів зберігалося в народі, скажімо, про відважних кулачних бійців, які регулярно брали участь у рукопашних сутичках село на село, курінь на курінь тощо. Цікаво, що підготовка таких бійців вважалася вельми важливою, особливо на випадок військових дій, і це на нашій землі ще від часів Святослава Хороброго (X століття).

Правило, яке увійшло до Кормчої Книги (звід церковних законів), карало відлученням від церкви кожного, хто буде помічений в рукопашних сутичках і такого роду забавах. Але церковні закони не могли задушити любов і прагнення народу до фізичних випробувань, кулачного бою, військово-козацьких ігор та інших розваг і бойових управлянь.

Також дійшли до нас історії про подвиги давньоруських дружин Київської Русі, що ґрунтувалися на добре розроблених системах підготовки професійних бійців і ополчення. Ми бачимо, що ритуальні, обрядові дійства, починаючи з IV століття, поступово переростають в елементи чоловічого бойового виховання, а також турнірні тренування перед бойовими діями. Подекуди ритуальні битви на українських землях збереглися до XIX століття.

При розгляді і дослідженні становлення традиційного бойового мистецтва українців простежується його нерозривний зв'язок з розвитком загальної культури суспільства. Вивчення періоду становлення і розвитку української бойової традиції, починаючи з перших згадок про Київську Русь (VI століття) до сучасного стану бойового хортингу, дозволяють показати неповторність і цінність для української культури бойової традиції українського народу.

Отже, підіб'ємо підсумок. Український бойовий звичай проведення рукопашних сутичок у ті часи, як елемент традиційної культури, був складовою наступних відносин: людина у вірі та вічне небо – всі свята землеробського культу, в яких сутичка і боротьба символізувала чоловічий, запліднюючий початок, разом з бойовим танцем був магічним обрядом українських воїнів; людина і земля – обрядове кулачне вирішення територіальних суперечок; людина і людина – народження, сватання та весілля, родинні стосунки, зберігання традицій, процес передачі знань наступним поколінням, поховання (тризна) тощо.

Таким чином, українська національна бойова традиція проводити рукопашні сутички вперше згадана в літописі в 993 році. У первіснообщинному ладі людині дуже часто доводилося вступати в різні єдиноборства. У таких рукопашних сутичках формувалися тактичні прийоми і певні навички. Випадково знайдені прийоми, придумані хитрощі ставали надбанням людей. Саме таким чином створювалися зачатки народних видів боротьби та навички ведення військових протистоянь та бойових дій.

Долі багатьох народів вирішувалися в численних війнах. А результат головних вирішальних боїв часто залежав від мистецтва воїнів вести єдиноборство. Прадавня українська людина шукала і знаходила такі способи єдиноборства, які забезпечували б їй перемогу над небезпечним нападником з мінімальним ризиком і найменшою витратою сил. Так, поряд з трудовими навичками, прадавніми українцями викарбовувалися і бойові прийоми ведення рукопашної сутички, які передавалися з покоління в покоління.

Про розвиток бойового мистецтва ведення рукопашної сутички в стародавній Київській Русі відомо небагато. Причина тому – відсутність древніх літературних джерел, присвячених цій темі. До останнього часу вважалося, що вперше про бойове мистецтво слов'ян-українців згадується у «Слові о полку Ігоревім».

Звичайно ж, не одне з настільки древніх бойових мистецтв Київської Русі не збереглося до наших днів. Скоріше збереглася генетична пам’ять українського народу про особливості техніки бойових мистецтв, про ряд простих прийомів, досить обмежених у всіх сенсах цього слова, що базуються на фізичних даних людини, простіше кажучи, спочатку це були махання руками чи ногами в надії потрапити нападнику хоч куди-небудь, а згодом ці навички вдосконалилися до рівня небезпечного бойового мистецтва.

Щоб переконатися в тому, що в Київській Русі були всі передумови виникнення свого національного традиційного бойового мистецтва, варто тільки згадати її історію. Вікові міжусобні війни, постійні війни з печенігами, кочівниками-половцями, греками, турками, болгарами, німцями, литовцями велися постійно. Логічно припустити, що в таких умовах може, і здатне розвинутися та вдосконалитися ефективне традиційне бойове мистецтво українців, здатне скласти переможну конкуренцію будь-якому іншому.

Таким чином, можна з упевненістю стверджувати, що в Київській Русі була своя унікальна система підготовки воїнів-лицарів, які проходили іспит не в коридорах закордонних монастирів, а на полі бою, як і належно бійцеві-захиснику своєї землі. Однак, українська традиційна свідомість у ті часи не відносила уміння вести рукопашну сутичку до сфери мистецтва. Але історики праві в тому, що в українців були майстерні воїни – такі воїни, які були професіоналами свого бойового мистецтва.

Професійна рукопашна сутичка – це вже не гра. І з церковною релігією вона була поєднана максимум не більше, ніж кулачна бійка. Швидше, навпаки, професійні рукопашні сутички вважалися гріхом, але гріхом вимушеним через необхідність боротися за своє життя, за свободу, за свою землю, за віру, за рід тощо. Акцент на пошук воїнського шляху через рукопашну сутичку, особливо через її професійний напрям, ставився не тільки в Київській Русі, а ще й значно пізніше у козацьку добу, що закарбовано у бойових звичаях козаків Запорозької Січі.

Козацька доба. В Україні з ХІV по XVIII століття джерелом духовного натхнення була Запорозька Січ. Саме там, на Січі, черпали наші пращури наснагу до боротьби за волю. Саме там, на Січі, буяв дух вольності, який щоразу піднімав український народ на очищувальні визвольні війни. У великій шані в козаків перебувало побратимство.

Кожен козак без вагань був готовий віддати своє життя за волю, за землю, де могили пращурів, за родичів і побратимів. На знак побратимства вони мінялися хрестами з тіла, а все інше було спільне. Вони дарували один одному коней, зброю. В боях билися поруч й рятували один одного або захищали своїм тілом. Побратимство надавало великої сили. Воно було однією з таємних причин їх непереможності.

Також відомо, що на території України до певного часу широко практикувалася і розвивалася вітчизняна змагально-бойова культура. Крім української козацької рукопашної сутички (рукопашу) були і паличні бої, ножовий бій, боротьба, різні види кінних змагань, велика кількість ігор, спрямованих на розвиток спритності, винахідливості, швидкості, сили, рухливості і витривалості. І все це козаками реально культивувалося на практиці, а не зводилося в культ. Українська змагальна традиція в рамках молодечої забави розвивала хлопчика, хлопця, чоловіка фізично і психологічно на різних етапах вікового розвитку.

Хлопчик, ледь навчившись повзати, починав «брататися» (боротися). Років з восьми хлопчики вже виходили на «приманку» перед справжніми дорослими бійцями, сподіваючись на їх похвалу. Задовго, починаючи готуватися до рукопашних сутичок, хлопчисько відчував себе захисником своєї землі, справжнім чоловіком, далі він мав пройти всі щаблі «стінки»: «виростки» (підлітки в дорослій лаві козаків), рядові бійці, «старики» (досвідчені бійці), «клинові», десятники, п'ятидесятники, сотники, а може бути, характерники та куренні отамани і, нарешті, «волхви».

Самі по собі рукопашні сутички між чоловіками – дуже захоплююче видовище та важке фізичне і моральне випробування. Тут можна показати свою завзятість, силу, сміливість, спритність, хитрість, звитягу. Тому вони стихійно виникали всюди, де збиралася молодь.

У будь-якій рукопашній сутичці дотримувалися загальних жорстких правил – не битися забороненими засобами, і спеціальних правил, що мали назву – «домовляння», які встановлювали вибір у силі ударів безпосередньо перед рукопашною сутичкою.

Сутичка могла проходити у вільній манері, адже відома з історії прадавня українська бойова традиція рукопашної сутички «удар на удар», коли удари супротивники наносили один одному по черзі, як постріли на дуелі. Захвати практикувалися в борцівських сутичках. Удари ногами застосовувалися в реальному відвертому бою зі справжнім ворогом, і не дозволялися в колективній сутичці «лава на лаву» – святковій силовій розвазі козацької традиції.

Крім того, в стінці – «лава на лаву» не дозволялися «розкрутки» з ударами і робота спиною до супротивника. Починалися рукопашні сутички та кулачні бої із «запалу»: підлітки затівали «зачіплянку» або боротьбу, а закінчувалися «стінкою». У завдання підлітків входило психічне заведення всього механізму протиборства. Тут, як, наприклад, і в колядуванні видна особлива дитяча функція.

Над козацьким хортом (колом) – полем бою, майданом для проведення сутичок між представниками козацьких куренів панував такий жанр дитячого фольклору, як знущання. Воно підхоплювалося дорослими чоловіками, але вже в жанрі «частівки під бійку» та голосна підтримка. Нарешті чоловіки у відкритому полі ставали у широке коло (створювали хорт для проведення сутичок) і починалися змагальні бійки між найсильнішими представниками козацьких куренів.

Повернувшись із походу, козаки ділили здобич, потім гуляли. Але вживати спиртне під час військових походів було заборонено. За пияцтво під час бойових дій, як і за зраду, передбачалася смертна кара. У жодній армії світу не було таких вимог. Відгулявши кілька днів козаки поверталися в буденне життя.

Вставали до сходу сонця, тренувалися у єдиноборстві, йшли на річку купатися, їли житнє борошно з водою і засмаженою олією. Кожен носив свою ложку у халяві чобота. Потім бралися кожен до свого діла: хто латав, хто прав свій одяг, ремонтував знаряддя чи лагодив зброю, інші поралися біля човнів та коней, займалися господарством.

Юнаки змагалися в їзді на конях, стрільбі, кидалися один на одного та боролися, але, неодмінно, в козацькому середовищі усі від малу до велика постійно та наполегливо вчилися основним умінням і навичкам – прийомам рукопашної сутички.

Виганяючи ворога з рідного краю, козаки брали чимало юних молодих хлопців із собою на Січ, і віддавали їх в бойову науку до куренів. Коли хлопчикові виповнювалося 14 років, козак, який привіз його, брав свого вихованця, щоб той чистив зброю, порався біля коня, всіляко допомагав у походах, тобто вирощував з юнака майбутнього вправного воїна. Опівдні на башті стріляли з гармати. Цим пострілом кликали на обід. Надвечір подавали вечерю. Добре поївши, козаки збиралися на майдані або над Дніпром до братніх рукопашних сутичок, веселощів, пісень, жартів, танців.

Коли було необхідно, вони починали готуватися до нового походу, і ця підготовка передбачала тренування в умінні вести бойові дії у різних тактичних ситуаціях. Але за злочини перед козацьким воїнством призначалися різні покарання і страти.

У вигляді стягнень, покарань, страт за злочини і порушення застосовувалися: прив'язання до гармати за зневагу до начальства, за грошовий борг; шмагання нагаєм за злодійство та крадіжництво і мародерство серед козацького товариства. Найпопулярнішою стратою зрадника було забивання буковими киями та камінням. Також використовували шибениці. Найстрашнішим було закопування злочинця живим в землю.

Не важливо, хто перед козаком – старий жебрак або старий отаман, повага до прожитого життя залишалась однаково високою. Розуміючи, що вік бере своє, і людина вже об'єктивно не здатна виконувати ту чи іншу роботу, молодші козаки завжди і в усьому допомагали старшим односельцям. При них вони ставали більш стриманими, дбайливішими. Якщо старий воїн-козак заходив у будинок або на збори, козаки вставали, а зустрічаючи старого воїна на вулиці – кланялися.

Крім того, при старших козаках не дозволялося молодим сидіти, курити люльку і говорити без дозволу. Лихословити і перечити старшому – нечуваний злочин тих років. Неввічливо було обганяти старшого за віком – обов'язково треба спитати дозволу, аби пройти повз нього. В хату вперед спочатку пропускали старших, а потім заходили молоді.

Варто також відзначити, що в козацькому середовищі літні люди мали великий авторитет: одного їх слова було достатньо, щоб вирішити будь-який конфлікт молодих парубків, будь то бійка чи суперечка. Козаки не просто ненавиділи, але відверто не терпіли боягузів, до якого б роду вони не відносилися. Боягуз-ворог міг не розраховувати на легку смерть. Козаки були людьми справи, і часто говорили: «Від зайвих слів слабшають руки».

Історія практично не знає прикладів козаків-зрадників. Потрапивши у полон, вони, не виказавши таємниць, вмирали смертю мучеників. Козаки вірили, що порушивши обіцянку, вони неодмінно поплатяться своєю душею після смерті. Козацькі забави вигадувались задля гарту найрізноманітніших якостей козака, це й ігри на фізичну силу, на швидкість реакції, на нестандартне мислення.

Воїни козацьких підрозділів Запорозької Січі не просто не боялися смерті або зневажали її, а в бойових діях раділи їй, як за законом козацького характерництва – смерті на благо, вмираючи заради свободи і віри з радістю і посмішкою на обличчі.

Козаки у вільний час часто збиралися до гурту, ставали в коло і постійно проводили між собою рукопашні сутички, але частою розвагою для них також ставало змагання «лава на лаву»: збиралися дві групи козаків, шикувалися одна проти одної. Козаки трималися зціпленими у лікті руками за типом ланок ланцюга. За сигналом старого козака-судді дві команди атакували одна одну. Мета протистояння – відтіснити «лаву» суперника, повалити або розірвати її.

Рукопашні сутички, у свою чергу, були досить розповсюдженим дозвіллям в усьому світі, особливо – у військовому середовищі. Українське козацтво не було винятком, а тим більше ще й набуло в проведенні рукопашних сутичок великого досвіду. Вищі шанси на перемогу мав не сильніший, а більш досвідчений козак, який «не раз тикав дулі смерті і знав можливості свого тіла».

Такими рукопашними сутичками вже здобувалось краще володіння собою і часткова психологічна готовність до справжнього бойового зіткнення з ворогом. У давні часи, так само на землях Придніпров'я, Запорожжя, Таврії проводилися подібні рукопашні змагання в козацькому колі.

З історії відомі постійні змагальні протистояння у колі козаків на майдані Запорозької Січі, де рукопашні сутички між представниками козацьких куренів проводились відкрито та урочисто, у присутності всієї козацької громади. Все це сприяло набагато швидшій підготовці вправного воїна, оскільки хлопця, що вступав у загони народних повстанців на Запорозьку Січ, не треба було готувати з азів.

У ті часи у козацькому середовищі відповідні навички та вміння накопичувались і набували ознак своєрідного бойового мистецтва, яке мало військово-прикладне спрямування. Все вищезазначене повною мірою стосувалося також інших осередків козацького війська, які також міцно зберігали та розвивали українську військово-козацьку спадщину, у тому числі й бойове мистецтво, що передбачало систему навичок ведення сутички без зброї, володіння холодною зброєю, адже навички володіння вогнепальною зброєю були занадто уніфікованими і більш співвідносились зі знаннями та вміннями тактики.

З історії відомо, що польська, литовська і українська шляхта, а згодом і московське дворянство часто віддавали своїх синів для виховування на Запорозьку Січ: вважалося, що тільки там, у середовищі відважних воїнів, можна отримати спеціальну фізичну підготовку та загартувати дух.

Саме Запорозька Січ була місцем народження козацької доблесті і військового духу того часу, оплотом багатотисячної армії воїнів, яка встановила для себе правила найвищої дисципліни в перервах між походами і самопожертви у поході. Хортиця була притулком воїнів, де постійно вдосконалювалося бойове мистецтво як в завойовницьких цілях, так і з метою захисту рідного краю.

Турніри між найсильнішими воїнами, представниками козацьких куренів та рукопашні сутички проводилися практично постійно і з різних приводів: для визначення керівників куренів і сотень, на гуляннях і святах, з метою помирити посварених козаків або, навіть, групи козаків, сутички в живому колі з козаків – «хорті» проводилися не тільки на центральному майдані Січі, а й у будь-якому іншому місці, і під час походів, і під час відпочинку для того, щоб не втрачати і підтримувати реальний бойовий навик на випадок смертельної сутички.

У козацький хорт (відкрите коло з козаків), виходили учасники рукопашних сутичок без зброї, знімаючи її заздалегідь і віддаючи товаришам по куреню. Якщо козак виходив у хорт на змагальну сутичку захищати честь куреня, то за нього вболівала вся сотня.

У таких сутичках дозволялося обмотувати руки ганчір'ям, але наглядовий (так звали вікового козака, який дивився за рукопашною сутичкою всередині кола) стежив за тим, щоб у ганчірку не замотували каміння, у штанах не було прихованої зброї, і учасники сутички завжди були тверезі, що у противному випадку каралося відстороненням права голосу на козацьких нарадах. Виходити у нетверезому вигляді на хорт (козацьке коло) для проведення рукопашної сутички вважалося недостойним честі козака, адже за нього вболівали товариші і командири формувань.

Відомо, що серед вільних козаків Запорозької Січі, які переносили тяготи бойового життя і разом брали участь у походах, були представники близько 40-ка різних національностей. Серед такого великого інтернаціоналу на Запорозькій Січі основними групами були представлені слов'яни, а також зустрічалися представники татар, романської групи, австро-угорці, грузини, азербайджанці, вірмени, турки, азіатська група, євреї, цигани і навіть окремі араби та африканці. Закон існував для всіх один – поважати загальні закони і правила козацького братерства, жити по честі, слідкувати за своїм здоров'ям і дотримуватися військової традиції.

У проведенні ігрищ і рукопашних сутичок також могли брати участь представники будь-яких народностей, головне – дотримання простих правил: не кусатися, не лізти в штани (це значить не хапати за пах), не виколювати очі, не виламувати пальці, не замотувати каміння в ганчір'я, яким обмотували кулаки, і не бити суперника головою об землю. Все інше тими первинними правилами було дозволено.

Хорт (козацьке коло) – місце проведення рукопашної сутички позначали на землі шляхом окреслення палицею приблизно правильного кола, або на траві позначали територію хорту, вбивши невеличкі коли чи гілки дерева в землю. Сутички проводилися без урахування часу, поки один учасник протистояння не сидів на ураженому суперникові зверху, практично до втрати свідомості одного із суперників.

У момент наявною перемоги одного козака над іншим наглядовий подавав команду припинити сутичку, розбороняв бійців відтягуючи верхнього учасника сутички від нижнього, щоб у того не було можливості покалічити або смертельно вразити суперника.

Ці старі правила козацьких рукопашних сутичок Запорозької Січі після її розформування Катериною Другою, надалі перейшли до Донських і Кубанських козаків, зокрема військове слов'янське мистецтво кубанських козаків «Буза», що з успіхом розвивається на півдні Росії, має прямі коріння від цих жорстоких прадавніх правил проведення рукопашних сутичок між козаками.

Давнє жорстоке життя змушувало козацьке керівництво таким чином дисциплінувати козаків, забезпечувати колективне виживання, підтримуючи боєздатність своїх воїнів. Навіть сучасні бої без правил не зрівнялися б у жорстокості та реальності з тими рукопашними сутичками, які проводили між куренями кошові отамани у козацькому хорті на майдані Запорозької Січі.

Крім рукопашних сутичок, проводилися постійні тренінги з різною холодною зброєю, основними з яких були: козацька шабля, ніж і палиця (прямий посох, приблизно 150 см). Але з різних історичних джерел відомо, що на Хортиці козаки також постійно вдосконалювали навички володіння короткою і довгою сокирою, булавами різної величини, списами і сталевими прутами. Стрільба з пістоля у козаків також була важливим елементом підготовки.

У період між походами на Січі проводили змагання в майстерності самооборони, що давало можливість козакам удосконалити практичні навички. Виховання фізично та морально досконалих чоловіків великою мірою забезпечувала доволі ефективна система фізичної підготовки, яка включала: початковий відбір молоді; її фізичне виховання в січових школах і школах джур.

За часів козацтва українськими землями мандрували молоді хлопці (борці) і мірялися силою із сільськими парубками. Перемога в таких сутичках дуже високо цінувалась у селян, а переможець на тривалий час ставав героєм парубочої громади.

Аналізуючи наукову літературу, історичні документи, фольклорні та етнографічні матеріали можна констатувати, що на Запорозькій Січі існував жорсткий і прогресивний на той час культ фізичної досконалості людини.

Це було зумовлене тим, що: запорозькі козаки ніколи не обирали старшинами фізично недосконалих людей; свій вільний час практично всі запорожці присвячували виконанню фізичних вправ та особистій бойовій підготовці; одним з основних критеріїв переходу молодика в ранг «істинного» запорожця була його фізична підготовленість; у січових школах і школах джур було запроваджено посилене фізичне виховання дітей; існувала велика кількість легенд і переказів про надприродні можливості козаків.

Поєднання культу фізичної досконалості і високої моралі та духовності створило справжніх лицарів, еліту і гордість українського народу. Його фізична культура, розвиваючись на власній національній основі, не мала замкнутого й обмеженого характеру. Водночас, вбираючи в себе найкращі зразки європейської культури, фізична культура українців за своїм соціальним значенням та спрямованістю ґрунтувалася передусім на звичаях і традиціях свого народу.

У відновний період між військовими походами в Запорозькій Січі існували методи лікування травами, народні методи загоєння ран, використовувалися методики оздоровчих фізичних навантажень для одужання та у профілактичних цілях, засоби оздоровчого дихання та виконання оздоровчих фізичних вправ для підтримки належного стану здоров'я, проводилися змагання з майстерності самозахисту, що давало змогу козакам удосконалювати практичні навички.

У другій половині XVIII століття фактично виникла українська вітчизняна школа військово-фізичної підготовки. Основоположниками її були українські військові полководці та командири підрозділів. Основні положення навчання українського солдата викладалися у перших методичних рекомендаціях і військових книгах (1750–1800 рр.). У цих рекомендаціях надавалося виняткове значення майстерності володіння багнетом в рукопашній сутичці, що на ті часи ефективно супроводжувалася збройним протистоянням.

Таким чином, ідея відродження бойових, культурних, оздоровчих, традицій Запорозької Січі у вигляді сучасного бойового хортингу, як комплексної системи самовдосконалення особистості, заснованої на фізичному, морально-етичному та духовному вихованні, пов'язана з відродженням давніх народних традицій всіх етнічних груп і народностей, які населяли землі України.

Дореволюційна доба. Методикам ведення рукопашної сутички в дореволюційній армії систематично не навчали – навіть в «спецпідрозділах» (туди, правда, набирали бійців, які деякі основи ведення бою вже освоїли «приватно»). За радянських часів масова підготовка воїнів українського походження теж здебільшого залишалася на папері, але впродовж розвитку ця методика дещо змінилася. Крім різних шкіл раннього прикладного одноборства в Червоній Армії існував також прикладний рукопашний бій, елементи якого іноді поєднувалися з протистоянням збройного противнику.

Згодом інтенсивність і щільність вогню стала найбільш важливою частиною у відкритих збройних зіткненнях. Рукопашні сутички стали епізодичними і, здавалося б, що вони почали втрачати своє значення, але насправді це відбувалося не так.

У складній і швидко мінливій обстановці жорстокого військового бою можливо все. І раптове зіткнення з противником в лісі, населених пунктах, а так само вночі є цілком реальним. Крім того, навички застосування прийомів у рукопашній сутичці для підрозділів розвідки і спеціального призначення просто необхідні для несподіваних зіткнень з ворогом, взяття полонених, зняття вартового, втечі з полону і багатьох інших специфічних завдань і ситуацій військового життя.

В обов'язкову програму тодішніх попередників командос входив так званий «вільний бій» (він же – «бій неозброєних»), рукопашні сутички із застосуванням короткої зброї (на ножах і беззбройний солдат проти озброєного ножем), штикове фехтування і навички протистояння без зброї штиковому бійцю.

Контрприйоми проти зброї з довгим клинком (шаблі, шашки) і револьвера вивчалися недостатньо. Чи не тому, що це була рідкість – прийоми проти архаїчного в 30-х роках ножа належало знати. Просто вважалося, що «поверхнева» підготовка щодо захисту від цих видів зброї все одно повної нейтралізації суперника не забезпечить. 1920-ті роки ознаменувалися сплеском інтересу до комплексних бойовим мистецтвам.

Але, хоча далеко не всі вони перебували під повним контролем спецслужб Наркомату внутрішніх справ (НКВС), для того періоду вже не характерна і повна безконтрольність: інструктори бойової підготовки зазвичай належали до числа співробітників Наркомату внутрішніх справ, і вчитися у них рукопашній підготовці міг не кожен бажаючий.

Поступово відбувалося засекречування найбільш ефективних систем рукопашного бою. Якраз в той час юридична практика почала активно переслідувати громадян за «перевищення меж самозахисту». Бойові прийоми тепер можна було освоювати тільки «для службового користування».

В умовах давньоукраїнського способу життя основними формами фізичної культури та головними засобами фізичного виховання залишалася методика вивчення прийомів рукопашної сутички, боротьба, бійки, кінні види спорту та ігри, а серед дітей – рухливі ігри, що відображають у своєму змісті регіональний спосіб життя певного краю, певної частини території України.

Важливою подією загальноукраїнського, і зокрема українського суто спортивного значення, було проведення Всеукраїнських олімпіад – що історично було своєрідним резонансом на Ігри перших Олімпіад сучасності. Перша така Олімпіада відбулася у Києві в 1913 році, де на той час уже було побудовано перший в України стадіон. Для організації та проведення Всеукраїнської Олімпіади було створено Київський Олімпійський комітет.

Радянський період. Давньоукраїнська психотехніка, доповнена кращими індійськими, тибетськими і китайськими ученнями про незвичайні фізичні і психічні феномени фізіології людини, надсекретні психофізіологічні науково-дослідні роботи з вивчення теорії і практики активації та використання прихованих можливостей людини почали проводитися в Радянських закритих військових науково-дослідних інститутах.

Існували закриті програми третього відділу НКВС щодо вивчення надможливостей людини, коли навчені співробітники відбирали обдарованих в екстрасенсорному плані дітей і навчали їх у розвідувальних школах.

В ХІХ–ХХ століттях всі види єдиноборств України перестали замикатися в собі і почали утворювати сплави один з одним і з міжнародними системами фехтування, боротьби, боксу, закордонними системами бойової підготовки. Іноді яка-небудь з міжнародних шкіл надовго зберігалася в чистому вигляді, наприклад, греко-римська боротьба. Вона користувалася в Україні неймовірною популярністю. Бокс як «чисте» єдиноборство, а не як компонент бойового ведення рукопашної сутички, з'явився в Україні в 90-х роках XIX століття.

Крім різних шкіл раннього стилю, коли Україна була у складі СРСР, існував також прикладний рукопашний бій, і заняття одноборствами в Червоній Армії із застосуванням зброї іноді поєднувалися з вивченням методів протистояння солдата проти збройного противника. В обов'язкову підготовку «командос» входив «вільний бій», рукопашні сутички із застосуванням короткої холодної зброї, штикове фехтування.

Пізніше «спецметодики» апробувалися на спеціальних об'єктах військової розвідки спецназу повітряно-десантних військ, підрозділи яких знаходилися на території Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР).

Спецназівець повітряно-десантних військ українського походження – сверхбієць міг довгий час перебувати без води і їжі, включаючи надможливості, здійснювати тривалі воєнізовані марші пересічною місцевістю, проявляти несприйнятливість до болю, самовідновлюватися після поранень і проводити бойові операції з використанням екстрасенсорних можливостей, психічних атак, досконалих навичок ведення рукопашної сутички в екстрених ситуаціях.

Зараз всі ці методики остаточно оформлені в принципово новий вид аутотренінгу системи бойового хортингу, спрямований на розкриття та використання резервів людського організму в екстремальних ситуаціях. Цей психофізичний тренінг дозволяє залучати ресурси підсвідомості через роботу з образами за методикою входження в бойовий транс, як в професійно-прикладному напрямі бойового хортингу, так і в загальнооздоровчому.

Становлення міжнаціональних відносин. З історії можна сказати, що у міжнародному співтоваристві на зміну старій місцевій і національній замкнутості приходить всебічний зв'язок і всебічна залежність націй між собою. Це в рівній мірі відноситься як до матеріального виробництва, так і до духовного життя. Плоди діяльності окремих націй стають загальним надбанням.

У козацькій Україні вся фізична культура, всі засоби фізичного виховання використовувалися народом на самодіяльних засадах, оскільки не існувало ніяких органів управління цими процесами. Тому самобутня народна практика виховання не могла оформитися в розвинену систему.

До початку Першої світової війни в Україні налічувалося 8 тисяч активних любителів спорту, об’єднаних у різні спортивні колективи чи клуби. Таких клубів налічувалося близько двохсот. У складні 20–30-ті роки ХХ століття, у період «українізації» знову спостерігається активний розмах фізкультурно-спортивної роботи на наддніпрянській Україні.

Починаючи з 1921 року проводяться Всеукраїнські олімпіади, згодом названі спартакіадами. Якщо у змаганнях Всеукраїнської спартакіади 1923 року брало участь 300 спортсменів, то уже у 1927 році на IV Спартакіаді – понад 20 тисяч учасників. На фінальні старти були запрошені представники деяких інших країн, німців, чехів тощо. Зростала і спортивна майстерність українців, про що свідчать перші місця, які посіли збірні України на Всесоюзній спартакіаді в Москві у 1928 році.

Єдиноборство у ті часи розвивалися виключно як прикладне мистецтво. Велике значення для кадрового забезпечення сфери фізичної культури мало заснування в Україні закладів фізкультурної освіти і науки: Державного інституту фізичної культури в Харкові (1931 р.) та технікумів фізичної культури в Києві, Одесі, Дніпропетровську, Луганську та Артемівську. З 1931 року успішно почав функціонувати Український науково-дослідний інститут фізичної культури.

З’являється спеціалізована спортивна преса, українською мовою друкуються правила змагань з видів спорту. Національне культурне піднесення, зазвичай, супроводжується і піднесенням фізкультурно-спортивного характеру. Яскравою демонстрацією цієї тези є події в західній Україні на початку ХХ століття, коли світовий спорт уже окреслився як самостійне спортивне явище.

Саме на цей період припадає початок організованого українського фізкультурно-спортивного руху на Галичині, Буковині та Закарпатті. Діяльність українських спортивних товариств та клубів Галичини, Буковини та Закарпаття не можна розглядати у відриві від загального культурно-просвітницького руху України.

Для ефективного розвитку сфери фізичної культури і спорту історично складалися різноманітні форми організації. В Україні, як і в більшості зарубіжних країн, окрім широко розгалужених самодіяльних спортивних об’єднань, успішно функціонували державні, регіональні, муніципальні органи координації і управління сферою фізичної культури та спорту. Державне управління здійснювалося здебільшого у формі спеціально створених міністерств, комітетів, департаментів чи управлінь, на які покладено обов’язки щодо координації та управління спортивною та оздоровчою роботою.

Організацію фізичної культури і спорту, а також професійну фізичну підготовку у відомствах здійснюють спеціально створені для цієї мети комітети, спортивні товариства і клуби.

У 1988 році рішенням ВЦРПС СРСР та Радою профспілок України були об’єднанні всі профспілкові спортивні товариства в одне «Добровільне фізкультурно-спортивне товариство профспілок «Україна» (ДФСТП «Україна»), яке було створене з метою організації фізкультурно-оздоровчої і спортивної роботи з працівниками виробничої сфери, а кооперативно-профспілкове фізкультурно-спортивне товариство «Колос» – з працівниками агропромислового комплексу та мешканцями сільської місцевості.

У 1995 році поновило свою діяльність ДСТ «Спартак» вийшовши зі структури ДФСТП «Україна». До 2001 року діяло добровільне спортивне товариство «Гарт», створене для організації і координації роботи з фізичного виховання у закладах освіти всіх рівнів. На його основі було створено нині чинний Комітет фізичного виховання і спорту Міністерства освіти і науки України. У структурі Міністерства оборони України діє Управління спорту, а в регіонах – спортивні клуби армії (СКА). Працівників і службовців МВС України обслуговує відомче спортивне товариство «Динамо», яке має свої регіональні підрозділи.

Для репрезентації спортсменів-залізничників у міжнародних організаціях, у рамках ДФСПТ «Україна» діє СК «Локомотив». З цією ж метою створено Українську студентську спортивну спілку (УССС). В Україні також створені і функціонують структури параолімпійського руху, Асоціація ветеранів фізичної культури і спорту, федерації інвалідного спорту тощо.

На регіональному та місцевому рівнях утворюються різноманітні самодіяльні спортивні, спортивно-оздоровчі, фізкультурно-спортивні клуби, клуби з видів спорту, спортивні клуби за місцем проживання. В наступні роки в Україні з’являються професійні спортивні клуби та ліги з видів спорту. Усі ці організації розвивали силові види спорту, фізичної підготовки та професійно-прикладні види спорту, подібні бойовому хортингу.

Згідно Закону України «Про фізичну культуру і спорт» (2002 р.) державну політику і законодавче регулювання відносин у сфері фізичної культури і спорту, як і контроль за реалізацією Державних програм розвитку фізичної культури і спорту, здійснює Верховна Рада Україна та Кабінет Міністрів України.

В окремі проміжки часу в Україні центральним органом державної виконавчої влади у сфері управління фізичною культурою і спортом були: Союз спортивних товариств України; Державний комітет з питань фізичної культури і спорту; Міністерство у справах молоді і спорту України, котрі забезпечували реалізацію державної політики в галузі фізичної культури і несли відповідальність за її виконання.

У 2005 році уряд України поклав відповідальність за розвиток сфери фізичного виховання і спорту на новостворене Міністерство молоді та спорту, пізніше перейменоване на Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту (якому пізніше знову була повернута назва: Міністерство молоді та спорту України). Як зазначається у Національній доктрині розвитку фізичної культури і спорту (2004 р.), держава реалізує заходи, спрямовані на формування та подальше вдосконалення сфери фізичної культури і спорту.

У сучасному суспільстві, коли встановилися загальнодержавні, недержавні і виробничі відносини, такий рівень розвитку фізичної культури не міг уже задовольнити нові і значно більш високі вимоги до оздоровлення та виховання підростаючого покоління. Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) визначає здоров’я як стан повного фізичного, щиросердечного і соціального добробуту, а не тільки до якого ми маємо прагнути.

Указ Президента України «Про розвиток козацтва в Україні» (2001 р.), створює сприятливу атмосферу для активного поширення та розвитку національного професійно-прикладного виду спорту, на заснування якого великою мірою вплинули і традиції козацтва. Бойовий хортинг, як національне єдиноборство і прикладна система підготовки воїнів, переживає сьогодні період активного відродження та розвитку.

Спортивною організацією бойового хортингу проводиться єдино правильна політика не за виключно «національну культуру», а за «інтернаціональну культуру українців», у яку від кожної етнічної групи українців, сегменту національної культури входить тільки частина, а саме: лише послідовно-демократичний і бойовий зміст кожної національної культури.

Міжнародні інтернаціональні форми фізичної культури не ставлять перешкод щодо розвитку бойового хортингу, як національній формі фізичної культури України, а, навпаки, сприяють його розвитку і вдосконаленню. Це говорить про авторитет бойового хортингу, його високий загальний рівень розвитку як національної форми фізичної культури українців.

Цей процес є необхідною умовою формування нової людини, всебічного розвитку особистості, вдосконалення способу життя з використанням усіх видів фізичного виховання. Бойовий хортинг, активно включаючись у даний процес, виступає одним з важливих факторів інтернаціоналізації всього духовного життя українського народу.

В Україні засобами бойового хортингу піддаються інтернаціоналізації всі аспекти фізичної культури і спорту. Яскравим прикладом сказаного є той факт, що у нас інтернаціоналізуються також інші види спорту та ігри, різноманітні національні форми і засоби фізичного виховання. Головною, провідною тенденцією при цьому є виникнення і розвиток спільних рис у національних культурах.

Саме ця тенденція веде до прогресу бойовий хортинг, як національний професійно-прикладний вид спорту та ефективний вид фізичної підготовки народу України, відкриваючи перед ним нові перспективи, тим більше, що Всесвітня федерація бойового хортингу має великий досвід інтернаціоналізації національного виду спорту нашої держави, проводячи спортивні змагання з бойового хортингу в багатьох країнах світу.

В цьому відношенні не можна не побачити подібності з сучасними спортивними змаганнями з бойового хортингу. З самого початку глядачі міжнародних змагань, що спостерігають за різноманітними демонстраціями сили і спритності, захоплено вітають своїх земляків, до такої міри, що спортивні змагання підвищують національну гордість або навіть своєрідне шовіністичне козацьке чванство. Наш глядач любить, коли перемагають українці.

Традиційно, що в Україні перемога завжди цінувалася вище за рекорд. Зрозуміло, в наш час чисто фізичні досягнення спортсменів бойового хортингу сприймаються окремо від музики, співу та інших постановочних ефектів, супроводжуючих змагання, а релігійне та обрядове значення, яке свята й ігри мали спочатку, сьогодні абсолютно відійшло у минуле. Проте, і в сучасних спортивних змаганнях з бойового хортингу, при всіх змінах, відчутний символічний сенс давньоукраїнських ігор та звичаєвих змагань козацької доби.

Слід зауважити, що праукраїнський епос щодо стародавніх бойовий, оздоровчих та спортивно-розважальних традицій, на історичному та філософському фундаменті яких ґрунтується бойовий хортинг, розвивається в двох абсолютно різних регістрах, що символізують відповідно «бойову» та «культурну» народні традиції.

Як би далеко не відстояла від нас у часі стародавня Київська Русь чи Запорозька Січ, ці два історичні генератори наших народних традицій досі здатні захопити широку аудиторію тренерів, спортсменів, науковців, істориків, читачів, звичайних громадян, які поділяють ті ж цінності й одностайно захоплюються головними героями цих двох історичних епох: київським князем Володимиром Великим, Ярославом Мудрим, кошовим отаманом Іваном Сірко, відомим козацьким лідером Іваном Богуном тощо.

Обидві ці епохи демонструють всьому людству силу і міць бойових якостей воїна, що закладені в українському генетичному коді. Вони покликані виховувати молодь в дусі гармонії і сили. Одна історична література оспівує військові подвиги героїв, службовців, які є втіленням виняткової сили і хоробрості, що дозволяла їм зневажати поранення, страждання і навіть смерть.

Друга історична література описує і зображує морські мандри, відкриття невідомих земель, заснування нових поселень і міст. У ній головними цінностями постають розум, кмітливість і хитрість, без яких, герої не могли б подолати небезпеки, що підстерігають їх, і повернутися на Батьківщину до Києва і Запорозької Січі.

В історії людства є приклади, коли деякі інші системи складалися також, як бойовий хортинг, самобутнім шляхом, поступово, шляхом випробування нового та відкидання усього, що не дало бажаних результатів у практичній діяльності.

Багато систем фізичного виховання та бойового мистецтва було складено групою людей під вимогою тих чи інших обставин або навіть окремими людьми (наприклад: система військово-фізичної підготовки запорізьких козаків, система олімпійської підготовки борців вільного стилю, бойовий, спортивний, поліцейський, військово-прикладний, козацький хортинг та хортинг фехтування, а також цілий ряд систем Японії, Кореї, Китаю, Індії тощо). Нам також відомий ряд систем, що складалися державними органами країн (давньогрецька, німецька, швецька системи).

Наприкінці ХХ та на початку ХХI століття у багатьох країнах колишнього Радянського Союзу, а також тих, що входили до соціалістичної співдружності, відбувається інтеграція сфери фізичної культури і спорту у ринкове світове середовище. Це об’єктивно призводить до виникнення у ній якісно нових процесів та явищ. Відбуваються істотні зміни у системі соціально-економічних відносин у галузі, утворюються нові форми власності та господарювання, що активно впливає на поведінку всіх учасників фізкультурно-спортивної діяльності.

Бойовий хортинг, у свою чергу, пройшов певний непростий шлях перевірки часом, ефективною тренувальною методикою, високою змагальною конкуренцією, суспільною оцінкою та звичайною громадською думкою. На даний момент за своїм характером фізичне виховання засобами бойового хортингу є процесом, спрямованим на підвищення або підтримування на певному заданому рівні функціональних можливостей організму за рахунок певної системи впливу, тобто є керованим процесом.

Тому за своєю сутністю заняття бойовим хортингом є процесом управління адаптивним функціонуванням організму людини. Завдяки ефективним і перевіреним методикам підготовки спортсменів, фізичне виховання у бойовому хортингу може дати бажаний ефект, адже воно здійснюється за чітко визначеною системою з ефективним визначенням засобів, методів, методичних прийомів та форм організації, точно відповідає меті і завданням українського суспільства в галузі фізичної культури і спорту.

Визначення умов виникнення та розвитку бойового хортингу як національного професійно-прикладного виду спорту України, системи фізичного і морально-етичного виховання особистості полягає у певному рівні зрілості суспільства, який характеризується такими ознаками, як: зацікавленість суспільства; наявність перспективної ідеології; наявність необхідного рівня розвитку матеріального забезпечення; поява в місцевих громадах відповідної критичної кількості фахівців бойового хортингу.

Причини виникнення і розвитку системи бойового хортингу поділяються на суб’єктивні та об’єктивні.

Суб’єктивні – подальший розвиток суспільної свідомості українців: внаслідок трудового досвіду люди за певний час змогли усвідомити ефект від фізичної підготовленості, тобто встановити причинний зв’язок між заздалегідь проведеною підготовкою і позитивними результатами праці.

Об’єктивні – необхідність працювати, тренуватися, розвиватися, виготовляти знаряддя праці, передавати від покоління до покоління накопичені спортивні, трудові і військові вміння та навички, а також культурні і духовні традиції.

В той же час, у бойовому хортингу оформилося коло видів підготовки та розділів змагального єдиноборства, що спираються на філософські, спортивні та соціально-психологічні чинники. Якщо для звичайної людини бойовий хортинг як єдиноборство має лише прикладний аспект, і має на меті захист інтересів людини і суспільства, то для фахівця і майстра бойового хортингу не меншу значимість набуває духовний аспект – бойове мистецтво стає засобом індивідуального самовдосконалення, способом включення себе у сферу світової гармонії.

Для бойового хортингу, заснованого на комплексі моральних принципів, прийоми єдиноборства є засобом психофізичної регуляції особистості і досягнення вищої мети. Будь-який кидок, захват, залом або удар не є самоцінним, він на певному ідеологічному тлі стає черговою сходинкою на шляху реалізації ідеалу українського воїна, який має силу і честь.

Виходячи з історії, бойові системи є невід'ємною складовою історії українського народу. Вони гартували патріотичний дух, здійснювали фізично-технічну підготовку населення і професійного вояцтва, яке стояло на захисті України. Пройняті народною культурою, ґрунтовані на ній бойові мистецтва не одне століття були найголовнішим гарантом самозбереження української нації.

Таким чином, виходячи з витоків бойового хортингу, в Україні бойові і військові традиції передаються від покоління до покоління, від пращурів – до нащадків. Практичне значення військово-фізичного виховання залишається актуальним і в наші дні. Воно виступає засобом не лише фізичного, а й морально-психологічного та духовного розвитку людини, виховання її як свідомого громадянина і патріота своєї держави, свого народу.

Наші пращури пройшли від Туреччини до Австро-Угорщини, змогли утримати цю територію, захистити свою незалежність і територіальну цілісність. Скільки разів вороги, що тяглися до світового панування, спотикалися об Україну, були розбиті нашими дідами і прадідами. Кожне покоління в Україні брало участь у військових конфліктах і битвах.

Відродження бойового хортингу як бойової, культурної та оздоровчої традиції народу, яка багато століть жила на землях України, є логічним і закономірним.

Система підготовки, виховання характеру в найжорстокіших рукопашних сутичках, в яких дозволялася вся можлива техніка самооборони, удосконалення майстерності та надбання змагального духу запорозьких козаків лягли в основу бойового хортингу, як виду спорту та системи бойової підготовки воїна.

Хоча з часів лицарства Київської Русі, козацтва Запорозької Січі минуло декілька століть, на цих землях і досі відроджуються і розвиваються приватні оздоровчі системи, народні навички і методи лікування, спортивні, бойові та прикладні єдиноборства. Вагому роль в цьому грає генетична пам'ять народу. На жаль, тих, хто перейняв козацьке бойове мистецтво від далеких пращурів, практично не залишилося.

Тому, сьогодні група заслужених тренерів і майстрів спорту з контактних видів єдиноборств, керуючись особистим спортивним досвідом участі у змаганнях найвищого рівня, власними відчуттями і віковими традиціями, створила новий вид змішаного єдиноборства та професійно-прикладної підготовки – бойовий хортинг, який успішно розвивається у спортивному любительському і професійному напрямах, визнаний в Україні національним професійно-прикладним видом спорту.

Розвиток бойового хортингу має на меті спортивне виховання сильного й здорового суспільства на основі традиційних духовних цінностей українського народу.

Бойовий хортинг як спорт, а точніше ті його види змагань, які походять від військових єдиноборств (рукопашна сутичка, борцівська сутичка, самозахист, фехтування тощо), є тим середовищем, у якому в сучасних умовах продовжують своє життя військові традиції різних народів, що населяли українські землі.

У змаганнях частіше перемагають представники тих народів, хто має, а відповідно, мав і раніше більш потужну, більш розвинену військову традицію. Тобто ті народи, чиї спортсмени перемагають у спорті зараз, мали і мають воїнів, які перемагали і перемагають у рукопашних сутичках на війні. З іншого боку, зазвичай, якщо у бойових мистецтв країн немає опори на народну традицію, немає і перемог у відомих міжнародних змаганнях з бойових мистецтв.

Таким чином, будучи професійно-прикладним видом спорту, бойовий хортинг має давні і славні історико-культурні корені. Ідея виникнення бойового хортингу як комплексної системи самовдосконалення особистості, заснованої на фізичному, морально-етичному та духовному вихованні, пов’язана з відродженням давніх народних традицій попередніх поколінь українців, що передавалися від пращурів до нащадків з покоління у покоління, із роду в рід, від діда до батька, від батька до сина.

Народна традиція, і не обов'язково військова – це явище, яке формується не роками, а століттями, й вирізняється винятковою живучістю. Зі зміною умови життя народів традиція дещо трансформується, але продовжує жити в новій формі.

Довгі роки радянська влада вела боротьбу з козацтвом – у козаків відібрали коней, зброю, заборонили вести традиційний спосіб життя. Ось тут і проявилася сила й живучість традиції. Не маючи можливості вести традиційний спосіб життя, козача молодь стала займатися спортом – бойовим хортингом.

У наші дні бойовий хортинг асоціюється зі звитягою, хоробрістю, лицарством і самопожертвою, відвагою та вихованням могутніх і вольових чоловіків. Саме тому це спортивне та прикладне єдиноборство символічно назване на честь місця проведення всіх прадавніх козацьких сутичок, відкритого майдану, живого кола з козаків – «хорту», в який вони збиралися для виявлення найсильніших, і на честь самого великого острова на Дніпрі «Хортиця» – сакрального центру та місця народження козацької доблесті Запорозької Січі.

Сучасний український бойовий хортинг – це не копія чогось іншого, а еталон самобутньої спортивної та бойової техніки етнічних українців. Водночас, бойовий хортинг став тим середовищем, в якому продовжила своє життя лицарська і козацька військова традиція, пов'язана з верховою їздою, умінням вести рукопашну сутичку без зброї, умінням вести сутичку холодною та вогнепальною зброєю.

Становлення вітчизняного бойового хортингу відбувалося з 2008 по 2020 рік у відриві від світового культу єдиноборств. Опорою для сучасного бойового хортингу стала українська вітчизняна традиція рукопашних кулачних сутичок, які були надзвичайно популярні у Київській Русі, а далі з появою козацтва – традиція Війська Запорозького та славетної Запорозької Січі.

Майже кожен чоловік у той час брав участь у колективних бійках «лава на лаву» і був бійцем-кулачником – безпосереднім учасником рукопашних сутичок. І саме виходячи з цієї потужної бойової традиції, основний і провідний розділ сучасних правил змагань з бойового хортингу має назву «Рукопашна сутичка».

В Європі широкої народної традиції кулачних сутичок ніколи не існувало. Лише в окремих країнах були популярні в народі сутички борців та кулачні бої, але винятково як видовище під час свята. Якщо десь і готувалися бійці для показу і розваг, то заняття одноборствами завжди залишалося справою професіоналів, а не народу.

Сучасний бойовий хортинг ділиться на два різновиди – аматорський і професійний. Успіхи вітчизняних спортсменів-любителів загальновідомі, а ось професіонали бойового хортингу тільки починають розвивати свій напрям. Зазначені різновиди мають різне коріння, інакше – аматорський та професійний бойовий хортинг є гілками двох різних традицій.

Найпотужніша українська військова та козацька традиція стала фундаментом для створення української школи аматорського (любительського) бойового хортингу, однією з кращих у світі. Професійний же бойовий хортинг виріс із традиції видовищних боїв, які у стародавній Київській Русі проводили князі.

З історії відомо, що коли українці потрапляли в полон до римлян, вони навіть під страхом смерті відмовлялися від участі в гладіаторських боях, тому що була в них закладена праслов’янська бойова традиція Київської Русі. Така філософсько-історична опора на традицію для професійного бойового хортингу є і в сучасній Україні. Прадавні воїни, і не тільки українці, завжди вважали для себе ганебним брати участь у сутичках на потіху глядачам, адже готувати себе треба не для розваги, а для захисту себе, ближніх і своєї землі.

Підводячи підсумок цим думкам, можна зробити наступний висновок: українці є миролюбною нацією, але ми по-справжньому вміємо воювати, мислителі різних епох засуджували війни, пристрасно мріяли про вічний мир і розробляли різні аспекти проблеми загального миру. Одні з них звертали увагу в основному на її етичну сторону.

Вони вважали, що агресивна війна є породженням аморальності, що мир може бути досягнутий тільки у результаті морального перевиховання людей в дусі взаєморозуміння, терпимості до різних віросповідань, усунення націоналістичних пережитків, виховання людей у дусі принципу, що всі люди брати. Інші бачили головне зло, заподіяне війнами, в господарській розрусі, у порушенні нормального функціонування всієї економічної структури країни.

У зв'язку з цим вони намагалися схилити людство до миру, малюючи картини загального процвітання в суспільстві без війни, в якому пріоритет буде віддаватися розвитку науки, техніки, мистецтва, літератури, а не вдосконаленню засобів знищення людей. Також існує думка, що мир між державами може бути встановлений у результаті розумної політики освіченого правителя. Розробляються правові аспекти проблеми миру, досягти якого прагнуть шляхом договору між урядами, створенням регіональних або всесвітніх федерацій держав.

Проблема світу, як і проблема війни, привертає увагу політичних і громадських рухів, учених багатьох країн. Безперечні успіхи миролюбних сил і всіх організацій, як і досягнення ряду шкіл і напрямів, наукових центрів, що спеціалізуються на дослідженні проблем миру та війни. Накопичена велика сума знань про мир як чинник розвитку і виживання людства, про складну діалектику взаємозв'язку війни і миру та її особливості в сучасну епоху, про можливі шляхи і передумови просування до миру без зброї і воєн.

Українці – унікальна бойова нація. Наші спортсмени – світові лідери практично в усіх видах контактних єдиноборств (бокс, усі загальновизнані види боротьби, кікбоксинг, інші контактні види єдиноборств і бойових мистецтв). Українська земля народила світові видатних чемпіонів неперевершеного рівня. Далеко не усі народи мають такий природний хист до ведення сутички, і не всі спортсмени інших країн витримують рівень психологічної конкуренції та загартування українського духу й волі до перемоги.

Нині основна мета бойового хортингу – професійно-прикладна підготовка військовослужбовців та правоохоронців, популяризація та підвищення ролі фізичної культури і спорту, патріотичне виховання, залучення дітей та юнацтва до здорового способу життя, відволікання від шкідливих звичок, виховання особистості в дусі добропорядності та патріотизму.

За короткий час існування бойовий хортинг охопив фізкультурно-оздоровчою та навчально-виховною діяльністю багато населених пунктів України, спортивні клуби бойового хортингу працюють в усіх областях України. Видатні поети і музиканти України склали вірші та написали пісні про бойовий хортинг, він має свої відмітні атрибути, емблему, прапор, гімн і марш, відомі художники пишуть картини на тематику національного професійно-прикладного виду спорту України.

Однією з особливостей розвитку бойових мистецтв є достатній обсяг різноманітної друкованої та відеоінформації з єдиноборств різних країн, що практикуються в усьому світі. Збільшується кількість різних напрямів, стилів, шкіл і клубів спортивного, бойового єдиноборства і бойових мистецтв. Система бойової підготовки існує також і зі зброєю.

В результаті застосування будь-якої секретної зброї вона швидко стає менш секретною, інформація про неї стає відомою широкому колу людей, які цікавляться методиками тренувань, любителям і професіоналам. Загальновідомо, що одні й ті ж чи схожі прийоми існували в усіх народів світу (Україна – бойовий хортинг; Японія – дзюдо, карате; Китай – ушу; Корея – тхеквондо тощо).

Україна, що міститься у центрі Європи, на сухопутних шляхах з північних країн у південному напрямку, набула певних спеціальних знань та умінь з найрізноманітніших способів ведення рукопашної сутички і використання зброї. Завдяки такому географічному розташуванню й історичному розвитку способи володіння рукою, ногою і зброєю у рукопашній сутичці позначені відтінками всіх країн світу, від варягів до китайців.

Отже, можна визнати, що бойовий хортинг – це узагальнення світового досвіду єдиноборства, самозахисту і рукопашної сутички. Окрім бойового хортингу в Україні і за кордоном розвиваються напрями традиційного спортивного хортингу, військово-прикладного хортингу, поліцейського хортингу, козацького хортингу, хортинг фехтування, оздоровчого хортингу та інших різновидів і напрямів нашого національного виду бойового мистецтва.

Витоки національного професійно-прикладного виду спорту України бойового хортингу, формування його філософії, вдосконалення методичних прийомів підготовки спортсменів необхідно обґрунтовувати дивлячись на це питання з різних боків, комплексно, оскільки його розвиток формувався одразу декількома шляхами.

За свою багатовікову історію наша країна неодноразово піддавалася набігам з боку різних агресивних сусідів, монгольської нації, не раз давала відсіч шведським, російським і литовським загарбникам, саме наші пращури змогли гідно протистояти німецьким окупантам в часи Другої світової війни.

Ці лиха не пройшли для українців безслідно, мільйони наших співвітчизників віддали життя на благо Батьківщини, за її незалежність та суверенітет. Тому в українській традиції існує звичка постійно пам’ятати і віддавати шану пам'яті солдатам, які є захисниками нашої землі, і тим, хто, не покладаючи рук, працював у тилу, чекаючи своїх батьків, синів і чоловіків додому.

Практично кожен з нас, хто живе зараз в Україні, з упевненістю може сказати, що його сім'ю війни не обійшли стороною. Ці великі трагедії надовго залишилися в серцях усіх людей України, і ми маємо прагнути до того, щоб подібне лихо більше не повторювалося.

Тому, велика увага в філософії, теорії, методиці та практиці бойового хортингу приділяється всебічній підготовці воїна до захисту України, вивченню загальних і конкретних причин виникнення кожної війни, розробці передових тренувальних методик і вдосконаленню засобів бойової підготовки, адже у генетичному коді нашої нації, вроджених життєвих звичаях та бойових традиціях українського воїнства закладене надзвичайне вміння воювати, тактично грамотно та ефективно вести військове протистояння і, знищуючи ворога, захищати свою землю.

Ці бойові традиції надали поштовх для відродження в Україні комплексного мистецтва самозахисту – національного професійно-прикладного виду спорту України бойового хортингу.